присутність поліції

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ - поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя С. успільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що'має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність С. Б. і С. С. полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та ін. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності С. Б. і С. С. як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого - в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось-буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття-для-себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку С. Б. і С. С. - суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

1. n

1) дотик; торкання; доторкання, дотикання

2) зв'язок, спілкування, контакт

3) штрих; характерна риса

4) художня манера, художній стиль (прийом)

5) розм. особливий фасон; особлива манера (мода)

6) муз. удар

7) муз. туше

8) присмак; відтінок, наліт

9) легкий приступ (удар)

10) квач (дитяча гра)

11) моральний вплив; навіювання

12) розм. сума

13) гроші, одержані по-шахрайському; позичені гроші

14) проба на якість (золота тощо)

15) мітка, проба, клеймо, тавро (на золоті тощо)

16) пробний камінь

17) мед. обмацування

18) намагнічування (дотиком предмета до магніту)

19) спорт. площа за боковими лініями футбольного поля

20) статевий контакт

2. v

1) торкатися, доторкатися; чіпати

2) доторкатися (до їжі, вина тощо); їсти, пити

3) відчувати на дотик, сприймати дотиком

4) стикатися, прилягати, межувати

5) досягати, діставати

6) зрівнятися (з чимсь)

7) впливати фізично

8) мати відношення (до чогось), стосуватися (чогось)

9) завдавати шкоди; злегка псувати

10) діяти (впливати) на психіку

11) зворушувати, хвилювати

12) сердити, роздратовувати; зачіпати за живе

13) злегка забарвлювати; надавати відтінку

14) незаконно привласнювати (щось)

15) натякати, згадувати

16) мед. обмацувати

17) мат. бути дотичною

18) зачіпати (тему)

19) ставити пробу (тавро, мітку); таврувати, мітити

20) заштриховувати; лініювати

21) змінювати, підправляти; перефарбовувати

22) грати (на музичному інструменті)

23) давати сигнал (дзвінком тощо)

24) одержувати (платню)

25) позичати, канючити, видурювати (гроші)

26) амер. красти (з кишені)

27) намагнічувати (дотиком до магніту)

* * *

1) дотик; торкання

2) дотик

3) зіткнення, спілкування; зв'язок, контакт

4) штрих; риска; деталь

5) чуточка; домішка; відтінок, наліт

6) сума

7) якісна проба (золото, срібло); влучна, клеймо, проба (на золоті, сріблі, ін. металах); проба на ступінь густини сиропу ( у цукроварінні); icт. пробний камінь

8) мeд. обмацування; пальпація

9) намагнічення ( дотик предмету до магніт)

10) cпopт. площа, лежача за бічними лініями футбольного поля

1) торкатися, чіпати

2) (зазапер. або пит.) чіпати (пальцями, руками) visitors are requested not to touch the exhibits відвідувачів просять не чіпати руками експонати

3) стикатися, примикати, граничити

4) досягати; діставати

5) дорівнювати, йти в порівняння з

6) мати відношення (до чого-н.); the question touches you nearly питання близько стосується вас

7) впливати, робити вплив

8) надавати фізичну дію

9) чіпати, хвилювати

10) p. p. злегка офарблювати; додавати відтінок

11) ставити пробу, клеймо, мітку ( на металі)

12) згадувати, натякати

13) мeд. обмацувати, пальпувати

14) мaт. торкатися, бути дотичною

15) cпopт. завдавати удару ( фехтування)

16) icт. намагнічувати ( дотик до магніт ІІ А)

17) зачіпати (тему, питання)

18) наносити (лінії, штрихи); змінювати, підправляти, перефарбовувати (штрихами, мазаннями)

19) давати сигнал (дзвінком, сурмою)

20) отримувати (платню, стипендію)

21) бути наступним за чим-н. ( про масті карт)

22) мop. плисти круто до вітру ( про парусники)

23) to touch at a port заходити в порт (про судн; what ports did your boat touch at on your trip є у які порти заходив ваш пароплав під час подорожіє)

24) to touch smb for smth випрошувати, канючити, займати, виманювати що-н. у кого-н.; he touched John for a dollar він примусив Джона розщедритися на долар; he touched me for a large sum of money він зайняв /виканючив/ у мене велику суму грошей; aмep. красти, красти, виймати з кишені що-н. у кого-н.; to touch smb for his watch вийняти у кого-н. ( з кишені)

25) to touch (up) on smth these questions я вже говорив про це; впливати, робити вплив на щось

26) to touch one's hat to smb торкнутися капелюха, підняти капелюх на знак вітання

27) to touch smth to smth підносити що-н. до чого-н.

1) дотик; торкання

2) дотик

3) зіткнення, спілкування; зв'язок, контакт

4) штрих; риска; деталь

5) чуточка; домішка; відтінок, наліт

6) сума

7) якісна проба (золото, срібло); влучна, клеймо, проба (на золоті, сріблі, ін. металах); проба на ступінь густини сиропу ( у цукроварінні); icт. пробний камінь

8) мeд. обмацування; пальпація

9) намагнічення ( дотик предмету до магніт)

10) cпopт. площа, лежача за бічними лініями футбольного поля

1) торкатися, чіпати

2) (зазапер. або пит.) чіпати (пальцями, руками) visitors are requested not to touch the exhibits відвідувачів просять не чіпати руками експонати

3) стикатися, примикати, граничити

4) досягати; діставати

5) дорівнювати, йти в порівняння з

6) мати відношення (до чого-н.); the question touches you nearly питання близько стосується вас

7) впливати, робити вплив

8) надавати фізичну дію

9) чіпати, хвилювати

10) p. p. злегка офарблювати; додавати відтінок

11) ставити пробу, клеймо, мітку ( на металі)

12) згадувати, натякати

13) мeд. обмацувати, пальпувати

14) мaт. торкатися, бути дотичною

15) cпopт. завдавати удару ( фехтування)

16) icт. намагнічувати ( дотик до магніт ІІ А)

17) зачіпати (тему, питання)

18) наносити (лінії, штрихи); змінювати, підправляти, перефарбовувати (штрихами, мазаннями)

19) давати сигнал (дзвінком, сурмою)

20) отримувати (платню, стипендію)

21) бути наступним за чим-н. ( про масті карт)

22) мop. плисти круто до вітру ( про парусники)

23) to touch at a port заходити в порт (про судн; what ports did your boat touch at on your trip є у які порти заходив ваш пароплав під час подорожіє)

24) to touch smb for smth випрошувати, канючити, займати, виманювати що-н. у кого-н.; he touched John for a dollar він примусив Джона розщедритися на долар; he touched me for a large sum of money він зайняв /виканючив/ у мене велику суму грошей; aмep. красти, красти, виймати з кишені що-н. у кого-н.; to touch smb for his watch вийняти у кого-н. ( з кишені)

25) to touch (up) on smth these questions я вже говорив про це; впливати, робити вплив на щось

26) to touch one's hat to smb торкнутися капелюха, підняти капелюх на знак вітання

27) to touch smth to smth підносити що-н. до чого-н.

МІФОЛОГІЯ - 1) Казка про міфи та міфологічну свідомість. 2) Сукупність міфів, нагромаджена різними етносами, тією чи тією архаїчною за своїм походженням культурною традицією. У давніх суспільствах та їх сучасних реліктових залишках М. має характер обов'язкового для всіх людей світоглядного нормативу, становить головний чинник їхньої соціальної поведінки. У суспільствах такого типу М. - синкретична за своїм знаковим характером (слово, музика, жест, пластичний образ) і загальним пізнавально-гносеологічним змістом (своєрідний сплав релігії, науки і мистецтва в їх найдавніших, первісних формах) сума уявлень про навколишній світ, яка поряд з фізичними трудовими зусиллями первісного колективу забезпечує його нормальну життєдіяльність. В історичному процесі ці уявлення зазнають неухильної диференціації, внаслідок якої релігія, наука, мистецтво поступово емансипуються одне від одного, створюють окремі, суверенні галузі культури, тим самим або перетворюючи міф, або навіть усуваючи його з суспільного видноколу. Саме така диференціація і сталася у Стародавній Греції класичного періоду: олімпійська М. в ній остаточно виокремилася в релігійну сферу, наука і мистецтво отримали цілком самостійне існування. Відтак і розпочалися спроби наукового та естетичного осмислення міфів. За елліністичного періоду, на поч. III ст. до н. е. у середовищі поетів і філологів, які працювали в Александрійському музеї, і виникає М. - наука про міфи, яка займається їх переповіданням, систематикою та екзегезою, вдаючись до спроби поміркованого раціоналістичного осмислення міфотворчої стихії. "Золотий вік" давньої римськ. літератури майстерно поєднав раціоналістичне та естетичне ставлення до міфу, внаслідок чого Вергілій в "Енеїді" створює на його основі римськ. державно-політичний ідеал доби імперії, Горацій - ідеалізовану картину гідного приватного життя тогочасної людини, Овідій у "Метаморфозах" - суто естетичну картину міфологічної фантазії. Тим самим у світовій літературі завершується започаткована грецьк. трагедією епоха найбільш плідної взаємодії літератури з міфом В. ідтак міф у своїй античній формі аж до поч. XX ст. стає предметом естетичного замилування або матеріалом для формальних алегоричних побудов. Поряд з тим новоєвропейський ідеал людини у поезії Гельдерліна, у філософській ліриці Ніцше та окремих представників символізму значною мірою розгортається за рахунок невичерпної внутрішньої енергії міфу. Європейське Середньовіччя, міцно тримаючи в пам'яті міф, водночас відсуває його на свою периферію на користь базових міфологем християнства і суперечливо поєднаної з ними дохристиянської, індоєвропейської за своїм походженням М., художньо перетвореної у фольклорі європейських народів. Доба Романтизму, зокрема укр., що зосереджена на пафосі національного становлення, відкриває для себе М. через її приховану присутність у всіх національних фольклорних системах В. ідтак починається її вкрай напружене художнє переосмислення (напр., творчість Гоголя, Шевченка, Міцкевича, Пушкіна, по суті, відбиває всю глибинну структуру праслов'янського і навіть індоєвропейського міфу). Водночас виникають перші наукові школи, які порушують питання про об'єктивність, раціоналістичний опис і класифікацію усієї світової М. та її регіонально-національних відгалужень, питання про створення структурно-морфологічного аналізу міфу, тобто про наукову картину самого процесу виникнення і подальшого розгортання міфу. Виникають численні школи і методи у царині таких досліджень. Особливе місце тут посідає нім. наука. Романтики брати Ф. і А. Шлегелі, брати В. і Я. Гримм вивчали фольклор та наявність у ньому М., стимулювавши тим самим пізнішу появу згаданих шкіл, котрі діяли вже в добу позитивізму. У XX ст. їхня дослідницька техніка трансформувалася в системно-структурний метод (Леві-Стросс та його послідовники). Цей метод дозволив приступити до класифікації всієї світової міфологічної суми, класифікації, що її остаточні результати належать майбутньому. Особливе місце у сучасній науці про міфи посідають спроби осмислення "міфів другого покоління", витворених уже новітньою цивілізацією, але знов-таки на тлі давнього міфотворення.

РЕЛІГІЯ ( від лат. religio - побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки Р. тлумачаться по-різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів Р. є продуктом фантазії і розвивається від фетишистських та анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. За такого підходу надприродне виступає не більш як ідея, заперечується реальна наявність у бутті як людей, так і всього Всесвіту Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить поза світом явищ й відкривається кожному через внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім пов'язане історичне різноманіття R, етапи її розвитку й форми вияву' Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе Б. удь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв'язків з ним. Тому Р. виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Головна суть Р. полягає в тому, що вона слугує засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію (т. зв. ейдетичне бачення). В Р. людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття. Природні й історичні об'єкти одержують в Р. роль знакових означень людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій "вісті", яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і власне існування людини. Понятійна фіксація змісту символічної системи Р., вироблення релігієзнавчої мови - актуальна проблема сьогодення.

Карлейль, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія - 1881) - англ. філософ, письменник, історик. Світогляд К. сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та нім. романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку К., має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду К. характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським Всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм К. поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний К. у жанрі історичного портрета - це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду К. властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія К. - це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" - назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприк. XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів К. і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць К. вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

[br]

Осн. тв.: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха II" (1854 - 1864). ΚΑΡΜΑ (санкр. - діяння, справа, дія) - одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н. е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття К. охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи тих наслідків. У широкому розумінні, К. - це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування В. се, що робить людина, творить її К., хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. К. - це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні К. подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак К. можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку К. не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.

АНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА - методологія вивчення історичної реальності, започаткована групою "нових істориків" у Франції, об'єднавчим центром яких став ж. "Аннали", створений Блоком та Февром (у 1929 - 1938 рр. - "Аннали економічної й соціальної історії"; у 1939 - 1941 рр. - "Аннали соціальної історії", "Збірники із соціальної історії"; од 1945 р. - "Аннали. Економіка, суспільства, цивілізації"). Задум Блока націлено на глобальне вивчення соціальної й ментальної історії під кутом зору А. і. Заперечуючи штучне розтинання людини на homo religiosus, homo oeconomicus або homo politicus, Блок вважає, що історія покликана вивчати людину в єдності усіх її соціальних виявів (суспільні відносини і трудова діяльність, форми свідомості й колективні почуття, правотворчість та фольклор тощо). Заперечуючи апріоризм в історичному пізнанні, Блок стверджує, що людина за своєю природою є "великою змінною величиною" ("Апологія історії", 1949). Повернути історичному знанню втрачений ним гуманістичний зміст закликає однодумець Блока Февр (1878 - 1956), один зі збірників праць котрого має характерну назву "За історію в усій її повноті" (1962) К. апітальною для історичного пізнання він вважав проблему співвідношення особистої ініціативи індивіда та соціальної необхідності, те, які ідеї й учинки певної людини набувають значущості історичного діяння ("Доля: Мартин Лютер", 1928; "Проблема невір'я в XVI столітті: релігія Рабле", 1942 та ін.). Видатна людина - дитина свого часу і найдосконаліший виразник його культури й способів пізнавання світу, але вона не розчиняється у колективній свідомості: Рабле і Лютер - не "герої епохи", а її "герольди" (провісники). Февр наполягає на необхідності вкорінити людські й суспільні феномени, які вивчає історик, у природне оточення ("Земля та людська еволюція: Географічний вступ до історії", 1922). Водночас історик повинен прагнути віднайти ті інтелектуальні процедури й способи світосприймання, що властиві людям певної епохи, але не усвідомлюються ними уповні. Історик має "підслухати" мимовільні людські "обмовки", тобто уважно вивчати "словник" епохи, як і притаманні її сучасникам символічні дії, поведінку ("все причетне до людини, залежне од людини, похідне від неї, те, що засвідчує її присутність, діяльність, смаки й способи існування людини"); вивчати літературні й мистецькі свідчення, конфігурації полів і характер пейзажів, дані археології й історії техніки ("змусити промовляти німі речі"). Тим самим уможливлюється осягнення неповторних особливостей кожної цивілізації, притаманної їй системи світоспоглядання (світорозуміння та світовідчування), "потаємної" внутрішньої гомогенності культури. Не випадково антропологічно орієнтовану історію часто поіменовують "історією ментальностей" (нерефлектованих своїми носіями світоглядних настанов).

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

1. n

1) кінець; закінчення

2) спорт. фініш

3) закінченість, завершеність; досконалість; завершальна деталь

4) тех. обробка, опорядження; доводка; полірування

5) текст. апретура

6) чистота поверхні

7) с.г. остання фаза відгодівлі

8) розм. місце, де закінчуються нічні гульбища

2. v

1) кінчати, закінчувати, завершувати

2) кінчатися, закінчуватися, завершуватися

3) обробляти; згладжувати; вирівнювати

4) доводити до досконалості

5) доводити (використовувати) до кінця

6) розм. покінчити; прикінчити, убити; до краю виснажити (тж finish off)

7) завершити освіту (виховання)

8) спорт. фінішувати

9) с.г. завершити відгодівлю

* * *

1) кінець, закінчення; cпopт. фініш

2) закінченість, завершеність; досконалість

3) завершальна деталь

4) тex. обробка, доводка; полірування; чистова обробка; тeкcт. апретура; чистота поверхні

5) cл. місце, де закінчується нічна гульня

6) c-г. фініш; остання фаза відгодівлі

1) кінчати, закінчувати, завершувати; закінчуватися, кінчатися, завершуватися

2) обробляти; згладжувати; вирівнювати; доводити до досконалості; полірувати, обробляти начисто

3) доводити або використовувати до кінця; закінчувати що-небудь розпочате ( finish up)

4) прикінчити, добити, убити; занапастити; виснажити до краю; ( with) покінчити; більше не мати потреби (у кому-небудь, чому-небудь); ( with) покінчити ( з ким-небудь), розірвати стосунки

5) завершити освіту, виховання

6) cпopт. фінішувати

7) c-г. завершувати відгодівлю

МАРКСИЗМ - філософське, ідеологічне, політико-економічне вчення, назване за ім'ям його засновника Маркса. Виникло у серед. XIX ст. Як система поглядів на природу, суспільство та пізнання, М. базується на засадах матеріалізму і діалектики; на трактуванні соціально-історичного процесу як послідовної і закономірної зміни суспільно-економічних формацій, що доконечно завершується переходом до комунізму, шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. У М. як філософському вченні вирізняється: М. автентичний (М. авт.); М. ортодоксальний (М. орт.); М. інтерпретативний (М. інт.). Хоч поняття "марксистська філософія" суперечить настанові Маркса про зайвість філософії, як "спекулятивного мислення" для реального життя (особливо з утвердженням "світового комунізму"), тексти його творів засвідчують наявність низки філософських ідей - чітко артикульованих чи присутніх латентно й тому висловлюваних опосередковано. М. авт. - це сукупність ідей, які були чітко викладені Марксом (насамперед в "Економічно-філософських рукописах 1844 р.") та розвинуті послідовниками М. у контексті, близькому до Марксового. М. авт. фокусується на двох чільних ідеях: 1) відчуження людини й оречевлення суспільних стосунків у капіталістичному суспільстві; 2) розкриття творчого потенціалу людського індивіда в умовах реалізації гуманних суспільних відносин, ототожнюваних з комуністичним ладом. Лукач - філософ серед. XX ст. (рукописи Маркса були уперше опубліковані у 1930 р.), він найяскравіше репрезентує осмислення гуманістичного доробку Маркса, зосередившись на проблемах відчуження й оречевлення. М. орт. базується на концептуальних напрацюваннях Енгельса й Леніна, що спиралися не стільки на чітко окреслені Марксом положення, скільки на текстуальні імпульси, "натяки" на ці положення й відповідні висновки, які спонукали до "доповнень" (чи "розвитку"), безпосередньо не пов'язаних із обґрунтованими Марксом філософськими ідеями. У Енгельса - це розробка філософії діалектичного матеріалізму (адже у самого Маркса відсутнє поняття "матерії" як первинної субстанції, що визначає усі процеси в універсумі, в т.ч. й суспільстві); у Леніна - концепція епістемологічного натуралізму, згідно з якою людська свідомість віддзеркалює, копіює світ реальних речей ("теорія відображення"). Переважно завдяки цим доповненням було закладено підмурівок М. орт. В умовах панування тоталітарних режимів у XX ст. (у т.ч. в Україні) для М. орт. були характерними дві тенденції - жорстко апологетична і творча. Перша виключала будь-яку плюральність чи альтернативність філософського мислення, спрямовуючи його у річище примітивного виправдання зумовленого класовою (партійною) кон'юнктурою стану речей. Друга - орієнтувала на виявлення ланок зв'язку з відповідно потрактованими ідеями та текстами творів "класиків М.", що давало змогу долати вузький схематизм діалектичного та історичного матеріалізму й виходити (чи наближатися до цього) у простір світової філософської думки. Остання тенденція була найпомітнішою у тих ділянках М., проблематика яких певним чином перетиналась із фундаментальними напрямами західної філософії. Це стосувалося різною мірою - логіки, філософії науки, філософської антропології, етики, критики "буржуазної" філософії та ін. Творча тенденція у межах М. орт. становить ланку переходу до М. інт. - це такий ступінь вільного потрактування ідей М., що уможливлював побудову концепцій, які у розвинутій формі вже нічим не нагадували М., хоч останній і послугував для них висхідною філософською спонукою. Соціальним ґрунтом для М.інт. виступали західні демократії і т. зв. "країни народної демократії", які прагнули до вдосконалення суспільних стосунків, як капіталістичних, так і соціалістичних. Найвиразнішою тут була метафора Сартра стосовно М. "із людським обличчям". М. інт. являє собою сукупність філософських теорій, кожна з яких, використовуючи одну чи більше відповідно потрактованих ідей Маркса, розробила цілковито самостійний філософський зміст. Ці теорії досить умовно можна назвати М. Втім представлена в них інтерпретація марксистських ідей демонструє можливості їхнього синтезу із засадничими ідеями західної філософії та виникнення на цьому ґрунті впливових філософських теорій. До останніх, зокрема, відносяться: "критична теорія суспільства" Адорно, Горкгаймера, Маркузе; комунікативний раціоналізм Габермаса; структуралістська теорія "наддетермінації" Альтюссера; екзистенціалізм Сартра (у частині соціально-філософського обґрунтування проблеми людини); аналітичний М. Елстера й Рочмера. В Україні переважною формою існування М. як філософського напряму був М. ортодоксальний в обох його розгалуженнях - апологетичному та творчому (див. комунізм).

Гізель, Інокентій (бл. 1600 - 1683) - видатний церковний, культурний і суспільний діяч України, богослов і філософ. Освіту здобув у КМА, по закінченні якої продовжив навчання за кордоном, імовірно, в Англії. 31645 р. - проф., а згодом ректор КМА. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661), першого підручника укр. історії ("Синопсис", 1674), в якому, одначе, було запропоновано штучну схему східноєвропейської історії, що ґрунтувалася на династичних зв'язках та якоюсь мірою узаконювала експансіоністські зазіхання Москви щодо України. Г. є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У філософських розмислах спирався на спадщину античності, патристики, схоластики; з новітніх учених використовував ідеї Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника та ін. Чільний представник академічного аристотелізму, дещо ускладненого традиційними для укр. думки неоплатонівськими ідеями. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності - створеної природи (natura naturata), яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей-універсалій, закорінених у довколишніх речах. У розв'язанні проблеми універсалій Г. тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Г. водночас справжнім джерелом пізнання істини вважав чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії обстоював тезу про ненароджуваність і незнищенність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії. Рух Г. розглядав переважно з якісного боку - як форми руху природи, різноманітні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Водночас в його філософському курсі присутні елементи створеної школою оккамістів XIV ст. концепції "інтенсифікації і ремісії форм", а також Буриданового вчення про "impetus" (поштовх), що свідчить про виникнення певних підходів до механістичного розуміння руху. У поглядах на проблему перервного й неперервного, на проблему простору Г. дотримувався лінії Аристотеля - Декарта - Ляйбніца. Складна ієрархічна структура часу відображала тяжіння укр. вченого до схоластичного розуміння цієї проблеми. Етичні погляди Г. являють інтерес з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Г. вбачав у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи із світоглядних тенденцій барокової доби, він був переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі - тілесних і духовних. Проблему взаємозв'язку волі й розуму Г. розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Визнаючи свободу волі, він надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює на волю моральний вплив. У сфері політико-правової думки найбільшу увагу приділяв проблемі незалежності укр. церкви від рос. держави, а також питанням полеміки з католиками й уніатами.

[br]

Осн. тв.: "Твір про всю філософію" (1646); "Філософські аксіоми" (1646); "Мир з Богом людині" (1669).

1. n

1) стійка; підставка; підпірка; штатив; консоль

2) столик (журнальний)

3) ларьок, кіоск, прилавок

4) стенд; установка для випробування

5) буфетний прилавок

6) естрада

7) трибуна (на стадіоні)

8) кафедра

9) амер., юр. місце свідка в суді

10) місце, позиція

11) точка зору

12) спорт. стійка, стояння

13) стоянка (автомобілів тощо)

14) військ. пост

15) зупинка, пауза

16) театр. місце гастрольних виступів

17) здивування, зніяковіння; утруднення; дилема

18) відстоювання

19) розм. набір, комплект

20) мисл. виводок

21) с.г. урожай на корені; травостій

22) тех. станина; пусковий стіл

23) чан, шаплик

2. v (past і p.p. stood)

1) стояти

2) знаходитися, бути розташованим, перебувати

3) ставити, поміщати; поставити

4) стояти на місці; не рухатися; зупинятися, припиняти рух (тж stand still)

5) не працювати, стояти, простоювати

6) триматися; бути стійким (міцним); вистояти

7) витримувати, зносити, терпіти; зазнавати

8) юр. залишатися чинним, зберігати силу

9) дотримуватися певної точки зору; займати певну позицію

10) посідати (займати) певне місце (становище)

11) наполягати (на чомусь — on, upon)

12) ґрунтуватися (на чомусь)

13) залежати (від чогось)

14) бути написаним (надрукованим)

15) мати певну кількість стоячих місць

16) вагатися

17) мор. тримати курс

18) перебувати в певному становищі

19) платити (за частування); ставити (вино тощо)

20) бути кандидатом; балотуватися

21) символізувати, означати щось

22) юр. представляти (когось — for)

23) бути певної висоти

* * *

1) стояк; підставка, підпірка; штатив, консоль

2) ларьок; кіоск; прилавок; стенд, установка для випробування; буфетна стійка

3) естрада

4) pl трибуна (на стадіоні, перегонах); глядачі на трибунах

5) кафедра, трибуна; cл.; юp. місце для дачі показань свідків у суді

6) місце, позиція, положення

7) позиція, установка, точка зору

8) cпopт. стояння, стойка

9) стоянка (автомобілів, велосипедів); вiйcьк. пост

10) зупинка, пауза

11) театр. зупинка в якому-небудь місці для гастрольних вистав; місто, де даються гастролі

12) здивування, зніяковілість, розгубленість, замішання; дилема

13) вiйcьк. комплект

14) миcл. виводок

15) c-г. урожай на корню

16) c-г. памолодь; травостій, стеблостй

17) тex. станина; кліть ( прокатного стану)

18) peaкт. пусковий ствол

19) стійло ( локомотива)

1) стояти; вставати

2) знаходитися, бути розташованим; займати положення ( щодо чого-небудь); ( over) нахилятися над ким-небудь

3) ставити, поміщати; поставити

4) не рухатися, стояти на місці; зупинятися, припиняти рух ( stand still)

5) не працювати, простоювати, стояти

6) бути стійким, міцним; (to) бути стійким, триматися

7) витримувати, виносити, переносити; піддаватися; ( іноді for) виносити, терпіти, миритися

8) юp. залишатися в силі, діяти; зберігати силу

9) дотримуватися певної точки зору, займати певну позицію

10) (on, upon) наполягати ( на чому-небудь); ґрунтуватися ( на чому-небудь); залежати ( від чого-небудь)

11) бути написаним, надрукованим

12) мати певну кількість стоячих місць

13) ( with) бути в яких-небудь стосунках з ким-небудь

14) мop. іти, тримати курс, направлятися

15) миcл. робити стойку ( про собаку)

16) мати в перспективі

17) c-г. бути плідником ( про жеребця); бути придатним для спаровування ( про самця)

18) знаходитися в певному положенні, стані (нaпp., про справи)

19) платити ( за частування); ставити ( випивку)

20) бути кандидатом ( від якого-небудь округу); балотуватися ( у якому-небудь окрузі)

21) to stand for smth символізувати, означати що-небудь; представляти що-небудь

22) to stand for smb; юp. представляти кого-небудь

23) to stand by smb; smth захищати, підтримувати кого-небудь, що-небудь; допомагати кому-небудь, чому-небудь; бути вірним кому-небудь, чому-небудь

24) to stand in with smb for smth разом з ким-небудь організувати таємну, вигідну справу

25) to stand in smth коштувати, обходитися в...; як дієслово-зв'язка в іменному присудку знаходитися, бути в якому-небудь стані

НОРМАТИВНА ЕТИКА - 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єднані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення; 2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки складається у філософській думці та світових релігіях. Н.е. завжди пов'язана зі сферою свідомого, відрефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність моральних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлення Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до закріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійснюється за допомогою морального ідеалу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Н.е. актуалізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнюючих можливостей повсякденної свідомості й регулятивного потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов Н.е. тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті художніх творів. Упродовж усього розвитку класичної філософії етична нормативність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм - від рапсодичних роздумів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" визначала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи Н.е., проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилежними засадами (земне і небесне, сакральне і профанне, людське і Божественне) Д. ля релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релігій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділити найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та ін.) і норми поведінки (виконання ритуалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та ін.). Категорія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунтування й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концепції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто формальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот Р. озведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали темами гострих дискусій друг. пол. XIX - поч. XX ст. Ціннісно-нормативні аспекти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці космічної телеології, "феліцитології" та ін Р. азом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етичної теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведення належного з сущого (Дюркгейм та ін.); широкого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі Р. озширення простору свободного вибору, зменшення контролю суспільної думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, переконань призвели до зменшення соціальної значущості конвенційної Н.е. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що були характерні для тоталітарних режимів, Н.е. незрідка розглядалася як архаїчний компонент філософії, як репресивна соціальна сила. Разом з цим навіть намагання створити "мораль без норм" в екзистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму В. цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та ін.), не могли обійти питання про нормативне як мотив етично відповідального вчинку. В 70 - 90-ті рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для реактуалізації Н.е. Започаткована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та ін. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії закладаються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострення глобальних планетарних проблем актуалізувало розробку нових принципів Н.е. (стримування, обмеження, перестороги). Значного поширення набула екологічна етика.

1. n

1) батіг, канчук, пуга; хлист, прут; лозина, різка; хворостина

2) кучер, фурман

3) пол. парламентський партійний організатор

4) мисл. псар; доїжджачий

5) обметування (петель тощо)

6) крем; збиті вершки (яєчні білки)

7) віничок

8) кінний коловорот

9) крило вітряка

10) мор. піднімальний гордень

2. v

1) шмагати, хльостати; сікти; батожити; лупцювати

2) перен. бичувати; карати; мучити; шпигати; гостро критикувати; картати, лаяти

3) підганяти; підхльостувати

4) амер., розм. розбити (противника); перемогти, перевершити

5) збуджувати; роздувати; розпалювати; розворушити, пожвавити (тж whip up)

6) зганяти докупи (в одне місце); збирати докупи

7) пол. викликати на засідання (члена парламенту)

8) тріпотіти, полоскатися; лопотіти

9) кидатися, пориватися

10) обметувати; зшивати через край

11) робити зборки

12) збивати (вершки, яйця)

13) тех. піднімати вантажі коловоротом

14) молотити ціпом

15) вудити рибу на мушку

16) мор. обмотувати, замотувати

17) спорт. кинути (противника)

18) хильнути (чарочку)

* * *

1) батіг, канчук; кнут; хлист; різка; прут, хворостина

2) кучер

3) політ. парламентський партійний організатор; повістка партійного організатора про необхідність бути присутнім на засіданні парламента

4) миcл. псар

5) обкидання ( петель)

6) взбиті вершки або яєчні білки; крем

7) віничок, збивачка

8) кінний воріт

9) крило вітряка

10) cпopт. ривок; кидок

1) хлестати, сікти; карати; мучити; піддавати різкій критиці, сварити

2) cл. побити, розбити (супротивник; перемогти, перевищити)

3) ( whip up) підгоняти; підхльостувати, підгонити; збуджувати; роздувати, розпалювати; оживляти, розворушити

4) ( whip in) згоняти в кучу ( про собак-гончаків); збирати, згоняти в одне місце ( людей)

5) політ. визивати(члена парламент на засідання (whip in, whip up))

6) хлопати; тріпотіти, полоскатися

7) рванутися, кинутися

8) збивати (вершки, білки)

9) cл. перекнути, пропустити (чарочку спиртного; whip off, whip up)

10) обкидати ( петлі); зшивати через край; робити зборки; збирати ( тканину)

11) c-г. молотити ( ціпом)

12) вудити рибу на муху

13) мop. обмотувати, замотувати

14) тex. піднімати ( вантаж) воротом

15) cпopт. скинути (супротивника; whip off)

16) cл. вкрасти

••

1. n

1) картина; малюнок

2) фотографія

3) зображення; змалювання

4) копія; портрет

5) відтворення, відображення; втілення

6) уявлення, уявний образ

7) мальовнича поза (сценка); мізансцена

8) розм. картинка, щось дуже гарне

9) pl (the pictures) розм. кіно

10) кінокартина, кінофільм; кінокадр

11) pl (the pictures) розм. кінематографія

12) амер., розм. справа, суть

2. г

1) зображувати (на картині); малювати

2) фотографувати

3) змальовувати, живописати

4) бути схожим, мати схожість

5) уявляти собі

* * *

1) картина; малюнок; фотографія; зображення, картина; опис

2) копія, портрет; втілення, уособлення; приклад

3) уявлення, уявний образ

4) мальовниче місце; мальовнича поза, сценка; мізансцена

5) картинка, щось дуже гарне

6) ( the pictures) кiнo; кінофільм, кінокартина; кінокадр

7) ( the pictures) кінематографія

8) cл. суть справи

9) тб. зображення, "картинка"

1) зображувати ( на картині); малювати; знімати, фотографувати

2) описувати, живописати (picture out, picture forth)

3) бути схожим

4) уявляти собі ( to picture to oneself)

1) батіг, канчук; кнут; хлист; різка; прут, хворостина

2) кучер

3) політ. парламентський партійний організатор; повістка партійного організатора про необхідність бути присутнім на засіданні парламента

4) миcл. псар

5) обкидання ( петель)

6) взбиті вершки або яєчні білки; крем

7) віничок, збивачка

8) кінний воріт

9) крило вітряка

10) cпopт. ривок; кидок

1) хлестати, сікти; карати; мучити; піддавати різкій критиці, сварити

2) cл. побити, розбити (супротивник; перемогти, перевищити)

3) ( whip up) підгоняти; підхльостувати, підгонити; збуджувати; роздувати, розпалювати; оживляти, розворушити

4) ( whip in) згоняти в кучу ( про собак-гончаків); збирати, згоняти в одне місце ( людей)

5) політ. визивати(члена парламент на засідання (whip in, whip up))

6) хлопати; тріпотіти, полоскатися

7) рванутися, кинутися

8) збивати (вершки, білки)

9) cл. перекнути, пропустити (чарочку спиртного; whip off, whip up)

10) обкидати ( петлі); зшивати через край; робити зборки; збирати ( тканину)

11) c-г. молотити ( ціпом)

12) вудити рибу на муху

13) мop. обмотувати, замотувати

14) тex. піднімати ( вантаж) воротом

15) cпopт. скинути (супротивника; whip off)

16) cл. вкрасти

••

ДАОСИЗМ (кит. - школа дао) - один з основних напрямів кит. філософії і традиційна релігія Китаю. В сучасній синології використовується традиційне для конфуціанства розрізнення філософського "дао цзя" та релігійного "дао цзяо" Д. В основі філософського вчення Д. лежить поняття "дао" як первісної, всеосяжної основи, субстанціального начала, загального закону спонтанного буття Всесвіту. "Дао" - єдине та нероздільне, однаково присутнє в усіх об'єктах (людях, речах) - як прекрасних, так і потворних. Для послідовників Д. "дао" - це безперервний потік метаморфоз-трансформацій; життя або смерть є лише одним з його фрагментів. З'єднання із цим потоком дарує мудрецю безсмертя. Необхідність дотримання природного закону "дао" виражена в концепції "недіяння" ("у вей") та "природності" ("цзи жань"), в основі якої лежить принцип заперечення штучного перетворення світу, яке призводить до порушень світової гармонії та, відповідно, виявляється в різних соціальних, економічних та політичних відхиленнях. Витоки Д. сягають давніх релігійних уявлень (магії, шаманства), філософське осмислення яких (серед. I тис. до н. е.) стало основою ідейної концепції цього напряму. Першозасновником Д. вважається міфічний імператор Хуан-ді. Оформлення ідей, які стали центральними для школи, приписується напівлегендарному мислителю Лао-цзи (VI - V ст. до н. е.), якого вважають автором трактату "Дао де-цзін" ("Канон "дао" та "де"). Його ідеї були розвинуті філософом Чжуан-цзи (твір "Чжуан-цзи", IV - III ст. до н. е.) і пізніше Ле-цзи (прибл. IV - III ст. до н. е.) та Хуайнань-цзи (Лю Ань, II ст. до н. е.). Д. справив значний вплив на різні галузі кит. культури (літературу, поезію, мистецтво); сприяв розвитку наукових знань (хімії, медицини). Вплинув на філософію Кореї, Японії.

НАТУРАЛІЗМ ( від лат. naturalis - природний) - уявлення про світ, згідно з яким природа (natura) є єдиним універсальним принципом пояснення всього сущого. Н. властиві як матеріалістичні (механістичний, вульгарний, природничонауковий), так і ідеалістичні (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпретації. В соціальній філософії та соціології елементи Н. присутні в концепціях, що пояснюють розвиток культури та соціуму, виходячи з характеру природних умов, у яких він відбувається (географічний детермінізм, соціобіологія, природне право та природна мораль). У цьому аспекті Н. тлумачиться як уособлення намагань пояснити складні соціально-гуманітарні феномени засобами природознавства, зокрема, біології Н. атуралістичний світогляд у сучасних інтерпретаціях - це уособлення не традиційно фрагментарного природничонаукового бачення світу, а цілісного, органічного у дусі Гете або Гумбольдта С. учасні варіанти філософсько-наукового Н. спираються на теорію інформації, загальну теорію систем, синергетику, теорію самоорганізації, глобальний еволюціонізм. Своєрідною варіацією Н. є т. зв. "екоцентризм". В цьому напрямі здійснюється світоглядна корекція усталених орієнтацій: людина попри всі її досягнення й відмінності від інших представників тварного світу, є одним з багатьох видів на планеті і органічно вписана в єдину глобальну екологічну систему Х. оча Н. у XX ст. являє собою явище гетерогенне, його вирізняє ряд характерних особливостей: натуралістичне редукування розуму; прагнення до універсалізації природничонаукових принципів і методів та екстраполяція їх на розуміння сутності людини і суспільства; оголошення відносними не тільки смислових даностей свідомості, а й усіх ідеалів і норм; виключення з теоретичних пояснень світу будь-яких посилань на "надприродні" сутності; культивування біоорганіцистських та інших натуралістичних дослідницьких стратегій у соціології; розробка різних варіантів натуралістичної етики, які зв'язують моральну свідомість і моральні норми з психофізіологічною природою людини. Для Н. є характерним прагнення зберегти світоглядну й онтологічну проблематику, соціальний оптимізм, гуманістичний пафос захисту прав людини, критика мілітаризму й політичної нетерпимості (див. Нагель).